Наші здобутки

Експедиції

Як зародилася експедиція? Насамперед була давня мрія Олександра Босенка, колишнього позаштатного інструктора з морського багатоборства Хмельницької Зразкової Морської школи ДТСААФ, здійснити подорож на весельно-вітрильних шлюпках Дністровським водосховищем. Після зведення плотини Дністровської ГЕС воно заповнило каньйон між Поділлям і Буковиною на відстані у дві сотні кілометрів.

Мрія, помножена на бажання врятувати від остаточного струхлявіння кілька останніх шестивесельних морських шлюпок, в результаті дала свої плоди – навесні 2003 року відреставровано перший ял, який зарахувала на свій баланс благодійна громадська організація “Хмельницький інститут духовного, психічного, фізичного, соціального здоров’я та екології людини”, очолювана лікарем Олександром Малоголовкою.

Влітку того ж року на оновленій шлюпці, в супроводі двох інших вітрильників, здійснено сплав водосховищем від впадіння річки Збруч до Дністровської гідроелектростанції, а через рік, у 2005 році, було подароване життя і другому ялу і вже на обох плавзасобах здійснено сплав з-під міста Жидачева що на Львівщині до села Брага Хмельницької області.

Підхоплена громадською організацією ініціатива колишнього тренера потребувала інформаційної підтримки. І така підтримка миттєво надійшла від Хмельницької ОДТРК “Поділля-Центр”. З’явилися інформаційні матеріали, репортажі про підготовку і хід експедиції, а згодом – телефільми та радіопередачі. Особливо дієвими на етапах підготовки стали листи, щодо спонсорської підтримки заходу, до керівників підприємств, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, розіслані на бланках телерадіокомпанії.

В організації та проведенні експедиції взяв участь і Національний природний парк “Подільські товтри”. Заступник директора парку Юрій Боєв, як учасник сплаву, відбирав проби води приток Дністра, які було проаналізовано у лабораторії парку.

Як при підготовці першої експедиції – водосховищем, так і при підготовці сплаву з використанням течії, фінансово-матеріальну допомогу, допомогу продуктами харчування та ліками, виділенням транспорту надало по півтора десятка фізичних і юридичних осіб. Це народні депутати України, органи місцевої влади, приватні підприємства і акціонерні товариства, страхові компанії, туристичні оператори тощо.

Слід сказати, що в сумах на потреби проведення сплавів – кожна сьома гривня вкладена самими членами експедиції. Отож, навіть і при меншій активності спонсорів ці подорожі все одно відбулися б – але дещо в екстремальніших умовах.

Необхідно зауважити, що попри туристичні описи ділянки Дністра нижче від Галича як судноплавної, пересування тут суден на двигунах неможливе. Неможливе через змивання у Дністер каміння із Карпат, замулення дна і хаотичне утворення відмілин. Це явище породжене масовим вирубуванням лісів у горах на території Львівської та Івано-Франківської областей, де формується 70 відсотків стоку ріки.

Виходить, що одна з найпотужніших рік України більш як наполовину своєї 1360-кілометрової довжини не є судноплавною, на дослідженому експедицією відрізку від Галича до Заліщиків ця характеристика рікою втрачена. Карпати сповзають у річку не тільки на Прикарпатті – гори відшліфованою галькою поволі перекочуються аж у водосховище на Поділлі.

Зважаючи на це постійно діюча експедиція збирається залучити громадські екологічні організації та журналістську спільноту до дослідження стану берегів на початковому – гірському – відрізку Дністра, а вже разом з експертами виробити висновки, як їх укріпити, щоби Дністер зробити знову повноцінною рікою.

Отже, маючи приклад переростання приватної ініціативи окремої людини у відомий уже екологічний проект через підтримку різних структур, у тому числі й громадських організацій, ми потребуємо тіснішої участі громадськості у подальшому його провадженні. Сподівання нових підходів до проблем малих річок зі зміною влад – це не більше, ніж самозаспокоєння. Із законотворчістю у нас значно краще, ніж із законослухняністю.

Залучення громадськості, зокрема створення журналістських експедицій малими річками повинно отримати поширення. Через бюджетне фінансування, ініціативи прес-клубів, виділення грантів. Тоді наш соціум, який давно перестав молитися на річку як на годувальницю, зрозуміє, що річка – це не тільки русло. Мала річка – то краса, велика річка – то велич. То ж потрібна нам відповідальність за цю красу і велич, бо ріка – це регіон водозабору, це – історична пам’ять про малу батьківщину. Хворіє річка – відмирає мала батьківщина. А як без неї?

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.