Жити
Тут би жити,
тут би – жити!..
Тут би жити,
душу до ниток у цих полях росити,
в серце набирати вірність журавлинну
потім – віддавати, довго по краплині.
З серця віддавати і не порожнити –
так би жити.
Так би жити…
Так би жити,
мов гора, якої злом не перекинеш,
та якби –
на щастя: бути між такими ж.
І новими знати ще кургани скіфські,
мудрими – нащадків
в неземних домівках –
стільки б жити.
Стільки б жити, стільки б жити…
Та… Батьківству внука
встигнути б навчити.
А як покохати – то вже стать на крила,
пісню написати – сотні підхопили б…
Щоб раділа мама і пишався вчитель,
тільки б жити!
Тільки б жити,
тільки б жити…
Другові
Аж до обріїв хвилі рябіють байдужі,
і на вічні гостини вже зве глибина.
Ми з тобою ще випливем звідси, мій друже,
хоч єдиний жилет рятувальний у нас.
Не загадуймо, як ми не зможемо жити,
як до суші дістанеться тільки один.
Одягай цей жилет і привіт ворожбиту,
що тобі нагадав більш од мене годин.
Нагадати умів, ще б умів наділити –
так бракує часу на простенькі дива.
І тому на межі я усім – покровитель.
Покровитель же мусить щось іншим давать?
… Розділяють нам обрії:
рідний, ворожий…
Не Всевишній задумав, що я – не жилець.
Нам на двох знову захист один у сторожі…
Не бентежся, собі візьми бронежилет.
Багаття свіч
В блиск мерехтливий вази
ружі босоніж ввійшли,
ніби – ми в хвилі разом
місячної пори.
Ніжно зоріють свічі
полум’ям двох кохань.
Вечір несе у вічність
ватри по берегах.
Що там, за поворотом
плинної бистрини?
Ніжності – не збороти,
часу – не зупинить…
Жар, прохолода, зваба,
росяний шал очей!..
Що нам побільше вадить
мати таких ночей?
* * *
… і не минає тільки біль…
То юність відцвіте, і сила відпружинить,
а з болю – всі підмурки, стіни й порожнини,
із нього – інтер’єри днів, осілих у тобі.
… із болю вихори зачать.
Його і в райському житті не оминути.
Он усмішка і та, як розтинає смуток,
зіскоблює з живого тла поетову печаль.
… боліти тільки за життя.
Неначе руки, ампутовані снарядом,
болять обійми друзів, котрі вже не зрадять,
відлинувши у засвіти без шансу вороття.
… із тиші надмогильних плит.
Жахає, мов капкан, і вабить, що ковток останній –
є різні ступені до болю дотикання
і навіть той, коли спізнаєш, як то – не болить.
Місто без трамваїв
Не зайдуть вже до міста такого трамваї,
де поточиська вулиць загнали в каньйони вузькі.
Тут і вітер гнуздають,
у путах тримають
у задуху заперті
майдани й двори без бузків.
В їх текстурі згубилися первісні мури,
саранчею злизали фактурні квартали старі
непосвячені збоченці архітектури –
неосвячені зодчеством
нетрів міських кустарі.
Тротуари прихоплені, ніби під силос,
а домища –
повітками під наживне барахло…
Стать селом багатоповерховим судилось
цьому місту,
котре ще під стріхи рогізні прийшло.
Склобетонні причепини в себе приймає,
та душа знемагає в терті пересиченім шин.
От у юності марились місту трамваї…
В урбанічнім старінні –
собі вже здається чужим.
Паломництво
(інтерпретація)
Крок над силу за кроком,
що був, як останній…
Йдуть між чортополохом
Марія і Йосиф
слід у слід, крок за кроком…
Де ж буде пристанок?
Заморожує втома
у курній дорозі,
та у жінчинім лоні
життя дозріває.
Світ прийме його в полі,
де пахне гвоздика,
чи в палацах-покоях,
подібних до раю?
Немовля стане Богом,
лише б народитись!
Йдуть паломники в парі –
шукають покрову.
Їхню путь осявають
то сонце, то місяць.
Простелились під ноги,
потерті до крові,
і віки вже затерплі,
й прийдешні століття.
Зачекались у світі
спасителя того,
та прийняти охочі
в хліві, мов ягнятко.
То великим і сильним –
розкішнії тоги,
тільки хто їх шукає
між злиднів-нестатків?
І волхви очманіють,
як зірка їм вкаже,
де Різдвом заяріло
продовження Бога.
І зміцніє натомість
надія на краще,
як здола невідомість
батьківська дорога.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.